«Під час воєнного стану в Україні початок денних вистав о 12-00, вечірні не проводяться. Каса театру не працює. Квитки можна придбати онлайн», – такими є нові критерії умовності театрального мистецтва. У прифронтовому місті.
Прем’єра «Возлюби ближнього свого» (реж. В. Давиденко) відбулася 17 грудня 2022 року у розпал війни. Відтоді – аншлаг і додаткові вистави. І навіть гастрольний тур. Дводенний. І нові зустрічі зі «своїм» глядачем, харківським, на чию рецепцію, безумовно, впливають і місце, і час.
Виставу дають на театральному майданчику «Порталу на Гоголя 8», назва якого під час війни наповнюється екзистенційною семантикою вщерть. Приміщення театру вціліло дивом, і його стіни відтоді відлунюють не тільки глядацькими оплесками, а й звуками вибухів і сирен. Глядачами є мешканці нескореного міста, які, як і Штайнер, знають із власного досвіду: «Немає нічого страшнішого за війну».
У назві вистави «Возлюби ближнього свого» впадає в око дієслово-імператив «возлюби». У перекладі роману українською мовою, перекладі першому і єдиному, у далекому 1966 році оригінальна назва «Liebe Deinen Nächsten» передана як «Люби ближнього твого» (переклад з нім. Ю. Лісняк). «Возлюби» – похідне від «люби». Старослов’янський за походженням префікс воз- закріплений в українській мові лише у деяких дієсловах (як-от, возз’єднати, возвеличити, воздати, возвести, воскреснути) і сприймається як стилістично маркований, відповідно, сприяє високому звучанню. Таким воно і є. Звучання даної постановки.
Наголосимо, що це перший вітчизняний «візуальний» переклад даного роману Е. М. Ремарка мовою театру.
Пророчим прологом до теперерішньої вистави став трирічної давнини воєнний театральний гуркіт прем’єрних «Трьох товаришів» (реж. О. Середін). Тоді у 2019 році постановка епатувала публіку “Раммштайном”, людьми у протигазах та автівкою на сцені, покликаних, за режисерським задумом, підкреслити одну із ключових тем твору – війну. Тепер війна була. Не на сцені.
Непрямою візуальною «цитатою» роману «Три товариші», одного із романів циклу про «втрачене покоління», стала афіша вистави «Возлюби ближнього свого» із трьома чоловіками, які стоять посеред безлюдного міського простору. Покинутого простору, простору міста, яке без людей втрачає свій сенс існування.
З одного боку, постановка продовжує театральну історію Ремаркового творчого доробку на театральному кону Харківського академічного драматичного театру, а з іншого, є новою сторінкою історії самого творчого колективу. Театр змінив назву, оновив акторський склад і працює над створенням нового репертуару.
Вистава «Возлюби ближнього свого» не є театральним експериментом таким, якими були довоєнні театральні «переклади» літературної класики режисерами цього театру. Однак, поставлена не на основній, а на малій сцені «Портал на Гоголя 8», майданчику, який створювався і функціонував як експериментальний для втілення неакадемічних режисерських ідей в академічному театрі, ця постановка має низку цікавих особливостей.
Глядацька зала – і це особливість малої сцени «Порталу» – є продовженням сценічного простору. Оскільки одним із основних місць дії являється залізничний вокзал, глядачі мимоволі стають дійовими особами – пасажирами в залі очікування, наприклад. Головні герої постійно звертаються до публіки із буденними питаннями подорожуючих на кшталт: Чи не знаєте, як пройти? Чи не знаєте, коли буде поїзд на Відень? Коли сценічний простір уособлює поліцейський відділок, глядачі мимоволі «поповнюють» ряди затриманих тощо.
Вистава розпочинається заздалегідь: Йозеф Штайнер з валізою в руках уже стояв на умовному вокзалі, очікуючи поїзд, у той час, як глядачі тільки розпочинали займати свої місця. Цей режисерський прийом відразу створював ефект присутності глядачів у художньому просторі вистави. Мимоволі всі поглядали на власні годинники, щоб переконатись, що не спізнилися, і все одно поспішали. І весь час, поки публіка займала свої місця, Штайнер стояв на сцені. Створювалося враження, що історія уже розпочалась, важливі події відбулися, і тим пильнішими всі намагалися бути, як це зазвичай буває із тими, хто запізнюється на виставу. Після антракту замість Штайнера на глядачів чекатимуть Рут і Керн.
Візуально маркованою межею між глядачами і дійовими особами є тільки задній план сценічного простору – потойбіччя життя, відмежоване сіткою. Сітка покликана бути умовними тюремними ґратами, за які постійно потрапляли герої, але асоціювалася радше із життям-павутиною, із якого несила виплутатись людині без допомоги ближнього, за умови, якщо той возлюбить.
У фіналі рулоном сітки обмотають приречену Марію – сітка замінює погребальний саван. Визволяючи із нього кохану, Штайнер опиняється із дружиною по той бік від глядача. А можливо, «той бік» був не на сцені.
Оскільки завіси немає, то ті, хто на очах глядача помирає, як-от: породілля після пологів, змушені самі собі давати раду, тобто перевтілюватись/перероджуватись у іншого персонажа.
За лаштунки сцени герої йшли через глядацьку залу, через неї ж і поверталися на умовну сцену. Ці проходи обумовлені почасти особливостями малої сцени театру, однак в даному конкретному випадку вони були символічні і доречні, вчергове об’єднуючи два театральні простори – сцену і глядацьку залу – в одне ціле.
Сцени пов’язувались/розділялись між собою постійним гуркотом поїзда, поїзда, який розлучав героїв і з домом, і один із одним.
Будинки, свої кутки героями були уже втрачені, чужі кутки/чужі домівки символізували три стіни. Вони ж були і стінами нічліжок або тюрми. Ті ж самі стіни за потреби були стінами щасливого дому з килимовою доріжкою, яка зі стіни плавно спускалась на підлогу, і музиціюванням на піаніно.
Дім героїв зменшився до розмірів валізи, помістився у неї, тому коли їм дуже зле, вони самі хочуть рятуватися від дійсності у тій валізі-домі, як-от хвора Рут, яка намагається втиснути себе у валізу.
В оформлені сценічного простору відсутні громіздкі декорації. Здається, все можна швидко скласти і понести із собою. Все, крім піаніно. Але і його герої не воліють залишати: спочатку піаніно намагається самостійно перетягнути панянка-француженка, згодом їй на допомогу приходить Керн.
Крім піаніно, атрибутом непрактичної француженки є парасолька, яку вона свого часу розкрила над головами закоханих, захищаючи їх від зливи. Парасолька як тимчасовий прихисток, нетривкий дах над головою. Укриття від дощу.
До речі, вказівник «Укриття» у театрі тепер існує нарівні із «Буфетом» і «Гардеробом». Піаніно своєю справжністю резонує з іншими сценічними бутафорськими декораціями, як-от: фанерні три стіни будинка, столи, які вмить стають вагонами тощо.
Крім парасольки, є й інші реквізити, які мимоволі наповнюються семантикою воєнного міста. Валізи/чемодани – їх переставлять, з них символічно намагаються побудувати щось нове, яке невблаганно рушиться. Ліхтарі – їх два. Зрозуміло, що це прикмета вокзалу. Але для харківського глядача вони уособлюють знаменитий харківський ліхтар, який вистояв після ракетного обстрілу на центральній площі міста.
Рами, пусті рами на стінах, чи то від сімейних фотографій, чи то від картин. Світлини можна забрати з собою, і саме ними й наповнювали, як з’ясувалось, свої валізи ті, хто вимушено покидав домівки, – зафіксованими спогадами. Стіни (три) (зрозуміло, що на сцені їх не може бути більше, але для тих, хто засвоїв правила війни, три стіни – це не тільки про театр). Столи і стільці – атрибути дому, речі, які без дому недоречні і нефункціональні, тому тут вони перетворюються на вагони поїзда, звук якого є рефреном усієї вистави. Тремпелі – саме тремпелі як лексична прикмета Харкова, на них вішають-знімають пальта ті, у кого є дім. І є пальта, звичайно. Пусті тремпелі, без одягу, жахають. Тремпелі без одягу, як домівки без людей.
Окремі сцени вистави вибудовані за законами кінематографічного монтажу. За допомогою світла дія переноситься на того, чия роль в даний конкретний момент головна. Ближче до фіналу промінь освітлювача все частіше вихоплює із сутінок вистави читця із книгою у руках. Читачкою є спочатку Рут, в кінці вистави книга опиняється у руках Марії і, оскільки героїня вголос зачитує уривок, стає зрозумілим, що героїні роману читають той самий роман, за яким зараз відбувається дія на сцені. Так, Марія зачитує уривок, а герої, візуалізуючи його, роблять умовні фатальні кроки у вікно.
Сцена постійно перебуває у сутінках. І ця напівтемрява ще більше стирає межу між героями Е. М. Ремарка і глядачами прифронтового міста, які уже рік дотримуються світломаскування і неодноразово через ворожі ракетні обстріли залишалися надовго без світла.
Режисер намагався поєднати ідею свого задуму із акторською сутністю. Режисерською вдачею є молодий актор Віктор Єрмоленко, який грає Людвіга Керна. Його розгубленість і відкритість були настільки щирими, що здавалось актор не грав Керна, а почасти був ним. На сцені його постійно підтримував і навчав життєвій мудрості Йозеф Штайнер, роль якого грає Олександр Вірченко. У цій підтримці вбачалася підтримка, обумовлена не тільки текстом, але і сьогоднішнім життям. У теці В. Єрмоленка значаться, в основному, довоєнні експериментальні вистави театру, О. Вірченко – класичний представник академічної театральної спільноти, заслужений артист України. Тим цікавішою була їх спільна робота у даній постановці.
Як відомо із публічних заяв, теперішній склад труппи було оновлено випускниками і студентами Харківських мистецьких закладів вищої освіти, оскільки багато хто із основного складу покинув місто. Так, у ролі Рут дебютувала Єва Іванова, для якої, як свідчить сторінка акторки на офіційному сайті театру, ця постановка є першою значущою роботою. Різноплановими, з огляду на кадрову ситуацію, що склалася, а можливо, відповідно до режисерського задуму, в одній п’єсі покликані бути Олександр Плехун, який грає дев’ятьох персонажів (Штайнбреннер, Герберт, Лікар, Машиніст, Працівник цирку, Потцлох, Поліцай, Біндінг, Аммерс) і Ольга Солонецька, виконавиця шістьох жіночих ролей (Марія, Вагітна жінка, Ельвіра, Ліло, Офіцер, Дружина Аммерса). Шостою на сцені є загадкова француженка, настільки загадкова, що на офіційній сторінці театру ні дана роль, ні актриса не згадуються. Вона постійно музиціювала на піаніно, інструментові, що є прикметою домашнього добробуту і щасливого життя. Гра на ньому – провідний мотив і звук усієї вистави.
Цей акторський секстет вповні відповідав тому, щоб не просто грати, а наповнювати текст Е. М. Ремарка новим змістом. Шість акторів, задіяних у постановці, викликають асоціації із «Шістьма персонажами…» (1921) Л. Піранделло, вкотре наголошуючи на відносності всього сущого.
Таким чином, режисерові вдалося створити епічне театральне полотно, цілісний (більше того, цілющий) спектакль-роман за законами не тільки сцени, а й військового часу.
Гардероб не працює, оскільки театр не опалюється. Містяни у верхньому одязі ще правдоподібніше вживаються у відведену їм долею роль, у тому числі роль театральних глядачів посеред гуркоту війни.
Джерело: ПроАРТ